<< Главная страница

КОЛИ ПОМИРА СОНЦЕ



Категории Любов Пономаренко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал До самого дна вода свiтилася, як сонце. Вона любила пiрнати глибоко й далеко так, що навiть пiдлiтки стояли на березi, не дихаючи, i чекали, доки ïï голова з'явиться на поверхнi. Вода ïï манила змалку. Вона дивилася, як там, унизу, хиляться за течiєю водоростi. Як маленька п'явочка, наче травинка, звивається, як тiкає пiд берег плiтка, легко торкнувшись руки. Пiд водою був iнший свiт, вiн приймав ïï, як свою. Вiд квiтня i до листопада, доки не вкриє Оржицю тоненький льодок, вона щодня купалася. Ïï гiнку постать на рисочцi кладки видно було здалеку. Стомленi роботою жiнки, якi проïздили на велосипедах з сапами, лопатами, косами й торбами, дивилися на неï осудливо нема ïй удома роботи, що вистоює бiля води! Хто там у сорок рокiв купається по холоду? Вчителька називається. На жаль, вони вже забули, що кожна жiнка має знаходити для себе час покупатися, посидiти пiд деревом, зробити вiнок iз полину чи любистку. I доки вона це може, доти залишається жiнкою. Вона це я. Я та ненормальна, яка преться кожного вечора чи ранку до води. Може, ви мене осудите? Але ця радiсть така неосяжна, така глибока, як рiчка пiсля дощу. Вдосвiта, коли я вийду на кладку i, перш нiж стрибнути в прозору стрiмку течiю, гляну на дорогу, душа зiщулиться, як горобеня за пазухою; коли воно впаде з гнiзда, ти його пiднiмеш, заховаєш. Йому тепло, але воно не знає, хто ти добро чи зло. I боïться тебе. Я дивитимусь на дорогу, аж доки там не з'явиться вишнева машина. Вона ïхатиме повiльно, так повiльно, що я за триста метрiв пiзнаю ïï водiя. Вiн теж дивитиметься на мене. I та хвилина буде, як життя. У ту мить я вiдчую, як на своïх верхiвках пiднiмають мене до неба старi лiси Чернiгiвщини. Як пахнуть менi блакитнi дзвiночки, червона смолка, пiдосичники й боровики. Як червоно манять суницi. Як лiщина тягне своï ще молочнi букети горiхiв. Я губитимусь у гущинi лип i осик, брестиму здичавiлими байраками. Я руками розводитиму хмари i скрiзь, скрiзь, скрiзь бачитиму його обличчя. Вiн про це не здогадується. Вiн звик увечерi чи вранцi проïжджати мимо мене на рiчцi. Тихо всмiхатися. Господи, як вiн про мене думає i чи думає про мене? Аж ось машина сховалася за рогом. Я стрибаю в зеленкувату безодню рiки. Вона приймає мене легко, як рибину. Чому люди не можуть жити пiд водою? Чому вони не можуть вiддатися силi природи? Чому вони не можуть жити без осуду, зла i зневаги? Iти так просто, як торкатися долонями дна. Яке зворушливе, тремке i чутливе дно! Збудувати б тут iз листя хатинку, послати iз мулу постiль. Але й помiж заростей чую його слова. Одного разу був дощ, я бiгла з купання без парасольки. I раптом позаду вiдчинилися дверцята: Сiдайте, пiдвезу. Куди вам ïхати? Нiкуди не ïхати. Менi недалеко. Я не замерзла. Та сiдайте ж, я не кусаюся! Вiн запитував, я не вiдповiдала. I от бiля провулка попросила зупинити. Як доïхали? Можна ще й завтра вас пiдвезти? глузливо запитав. Я вискочила в калюжу. Вiн сидiв з вiдчиненими дверцятами i голосно смiявся. Добре, хоч когось налякав. А то пiдлеглi мене зовсiм не бояться. Слiд вiд його машини залишався ще й завтра. I потiм, i потiм. Я щоранку обходила слiд, щоб не затоптати. Але дощi його розмили, вантажiвки роз'ïздили. Вiтри розвiтрили. Я i зараз його бачу той глибокий загнутий слiд, наче стрiлку. Бачу високу гриву, засмаглi руки того чоловiка, що легко лежать на кермi. I букетик квiток польових, що на заднiм сидiннi. Для кого, навiщо? Чи хтось, мо, залишив на згадку? Наче трунок, тi квiти горять менi в пам'ятi й досi. Буває ж так: кажуть, коли хтось iз кимсь не зустрiвся, то смертний неспокiй у душi в нього буде навiки. Я гiрко жила. Непрощенне прощала. I ось. Сивина вже в косi, мов поцвiла трава в копi сiна. А чому сама ти? пита мене жiнка iз дзеркала. А що ïй сказати? Що жити люблю пiд водою? Який вiн високий! Як постать його мене вабить. А як вiн смiється, здається, обрубаним тiлом здригаються клени. А вже як подивиться наче вогнем обгортає. Вiн є в цьому мiстi, але то вiн є не для мене. Вiн зроду не плавав наввимашки посеред хвиль. Вiн зроду не бiг по холоднiй травi й по осоках. Вiн завжди в машинi, i дна вiн нiколи не бачив. Коли я народилась, то геть повивальна iзблiдла. Такi, каже, люди живуть у лiсах i в озерах. Вода ïхня мати, самотнiсть ïм посестра вiрна. Вода притягає, вода мене вабить до себе. I я полощуся, раз по раз ходжу умиватись. Коли мене хвиля долонею тихо обгорне. Коли мене бризки обсиплють, немов срiбняки. Тодi не натiшуся, мовби народжуюсь знову. Вiн якось пiд'ïхав. Стояв на мосту я на кладцi. Вийшов з машини i рушив до мене росою. Стояв трохи одаль, потiм наблизився й каже: Навчи мене плавать, русалко. Вiзьми-но до себе. Бо ти така гарна, що сонце боïться вставати. Пливу собi далi. Якби менi слiв цих не чути! Якби в очеретi отам заховатись, пiрнути i випливти десь за Сулою чи аж у Днiпрi. Iди-но до мене, кохана. Уже я не юний, i нiколи знову чекати нагоди тебе десь побачить. Така ти струнка, i волосся по плечах аж грає. Якби хоч торкнутись, якби твоï коси, як води, крiзь пальцi моï потiкали. Стривай-но! А в цей час у свiтi спинялися змиленi конi. На горах столiть лiтописець добавив чорнила. Молилися старцi, i вдови сахались грiха. Закрученi в стежку, страждали вiдцвiлi дерева. На днi свого розпачу бився в iстерицi Каïн. I слали полотна жiнки на зелених левадах. То трави, то лiлiï, важко пливти, наче в лiсi. Зате вода чиста, i кожна травинка на свiтлi. Вже ïдь собi, ïдь собi, онде машина аж блиска очима вiд злостi, що ти з неï вийшов. Менi непереливки тут ятерi, далi сiтка. Пiрнути пiд неï, а далi за кущ верболозу. Тобою я марила стiльки рокiв, уявляла, як легко торкнусь до плечей твоïх, як пригорнуся. Як ти обiв'єш мене, наче пругкою лозою, i як земна куля полетить у глибоку безодню. Твоïми руками гасить тихе полум'я щiк. Твоïми вустами спивать брiв шовкову принаду. Жариною подиху висушить ранкову росинку на грудях. Який ти високий! Який божевiльно вродливий! Який недосяжний я йду не одне вже столiття! I ось ти вже поруч, на вiддалi змаху крила. Чому ж я тiкаю, чому запливла в баговиння? На березi звiдкись узявся старий чоловiк. Володю, аж ось де ти! Я заморився шукати! Тебе там чекають, онучка приïхала, а ти на дiвок задивився. Чи, мо', то русалка? За руку вiтається. Ти розгубився, i усмiшка з глею. Байдуже промовив: Хiба задивився? Якась ненормальна купається. Мо', думаю, тоне. Але вона плаває добре. Поïхали? Iдем! ...Тебе вже немає. Лише водомiрка горта сторiнки сiрих хвиль. Хiба чоловiк, що потяг до машини камiння за черевиками, ти? Хiба той мiщанин, що знiчено влiз у багно виправдання, то ти? Хiба ти не вовк i не тигр, хiба я помилилась? Машина зiрвалась i кинулась в лоно пилюки. I сонце померло в водi, лиш блищить на трунi позолота.
КОЛИ ПОМИРА СОНЦЕ


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация