<< Главная страница

НА СРIБНОМУ ЧОВНI



Категории Любов Пономаренко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/
1983р.

Оригинал Оте вже козацьке село! Отрута на всю околицю! Якби то воля пана Збишека, вигарцював би ного на конi, а дядькiв, як джмелiв, почавив би одним пальцем. Хвальки, дiгтярники, чорнопузi холопи! Хазяйнувати нi бе, нi ме, усе ïм гульки та змова. Якось, повертаючись iз ярмарку, Збишек Яськевич став коло двору Льохатого i прилiпився до збiговиська, що аж гуло. Козак Льохатий напередоднi замутив бражку — наварив хмелю, насмажив ячменю, залив i дав одiгратись. Питво яснiло в дiжках руде й гiрке, мов тютюняка. Дядьки цмулили, хвалили хазяïна та його молодицю i всiх далеких предкiв Льохатого. — А скуштуйте й ви, пане Збишеку, гой, яке смашне, аж за язика щипа! Збишек наказав принести дорожнього кухля (не пити ж пiсля цiєï свиноти з глека) i зопалу наглитався скаженоï води. Якби ж знав, що то за лукаве вгощення було! Три днi лiзло рогом iз пана, а ще хирiв пiсля чимало, ледве й постоли не сплiв. Оклигавши, Яськевич скликав двiрню, управителя, напiльних i, просичавши улюблене: Сто блiх у чуба,— поклав не позичати дiгтярникам жодноï мiрки зерна, хоч би й поздихали зi своïми виводками, не замовляти в них дiжок i ободiв. Скоро пан вирiшив облагодiяти вдову з-пiд Полтави та взяти ïï в дружини — разом iз промовистими скринями i Блакитним озером, на днi якого водились не тiльки раки розмiром iз Збишекiв черевик, а ще й усiляке камiння, з якого вбогий Арсентiй за миску побовтюхи вистругував усякi дива. Наречену звали княжною Раïною, хоч вона вже була замiжньою i овдовiла вiсiмнадцяти лiт, не стративши дiвоцтва нi в тiлi, нi в душi. Говорили, буцiм пiсля перших Збишекових вiдвiдин Раïна нашiптувала матiнцi: Дай боже, щоб цей тарган був таким же телепнем, як покiйний князь, та не забарився на той свiт. Але то вже пересуди. Навправду ж ïй не вельми хотiлося покоритись волi вiтчима i стати володаркою Блакитного озера i рабинею старого покруча водночас. Мати вiддалася вдруге десять лiт тому з гiркоï нужди. Раïну тiпала трясучка, а в домi не лишалося й цвiлого сухаря. Стеля хилилась i сипалась. Крамарi горлали погрози. Помотавшись по харчевнях, жiнка лягла коло доньки i надумала не вставати, не ворушитись. Хай помруть вони в обiймах. Другого вечора, вiдiмкнувши дверi, хтось прочалапав до плити, гухнув в'язанку скiпок. Потiм розпалив, посунув у горщику води, засвiтив свiчку: Гей, панунцi, вставайте! Бо як маю з вами бесiдувати? Мати, не розiбравшись, на якому вона свiтi, не озивалась. Проте скоро запахло смажене м'ясиво, i жiнка зсунулась. Повечеряли. Прийденець завiв чудну балачку, мовляв, чи згодна ти на отаке: доньку вилiкую, заможнi будете, тiльки щоб упiсля стали менi обидвi помiччю i всякiй волi моïй корилися. Вона не слухала i згiдно кивала — спутаний кiнь галопом не понесеться. Вiдтак зажили на новому мiсцi. На вiсiмнадцятому лiтi Раïну випхали за трухлявого князя, який на радощах, що вимудрив аж отаку красуньку, помер. Вiтчим злапив усе добро, а ïй наказав переселитись ближче до озера та назирати за служницями, якi збирали перли. Потому б i стало. Та якось бiля ворiт здибались Яськевичевi скакуни, i, доки пан просив у матерi ïï руки, княжна Раïна обiймала вiтчимовi чоботиська. Врештi-решт старий iнтриган згодився, але за одноï умови: коли виповниться двадцять лiт, пасербиця мусить скоритись його волi. Обвiнчавшися, Збишек наставив жменi на добро молодоï, але та зажадала, аби негайно повертався в свiй маєток, чекав ïï сiм день, а тодi слав килими вiд брами до вiтальнi. Таким був звичай ïхнього роду. Збишек одвiв фату. Коса, яку не обхопити одноруч, мала коричневi, бiлi та чорнi пасма, але той гандж скрадали злото-блакитнi фiгурки, вплетенi згори донизу. Оие намисто, — злякався Яськевич. — Жодний iз моïх жеребцiв не вартий такоï горошини. I наказав закладати в дорогу. Пан зумисне звернув iз шляху на околицю — кортiло бодай вмочити руку в Блакитне озеро. А воно спало. Сонце навернуло його важкою лапою од берега до лепехи. Яськевич ступив униз, але тут же перечепився об корч i загруз руками в глею. Трясовина затягала його дужче й дужче. Ревнув по-звiрячому i з допомогою кучера, що з ляку мало сам не застряв, вирачкував на траву. Коли Збишек, вимащений, як марюка, видряпувався в коляску, йому здалося, що в шелюгах загорiла постать дурника Арсентiя, проте кучер божився, що не бачив нiкого, крiм прибитого пса. Небесний будинок Збiгнєв Яськевич тикав межи очi старому пановi пальчаткою та пхав його до вiкна. — I оце маєток? Злидота! Коли вже ви, тату, по немочi своïй не були на вiнчаннi, повелiть своïм дранолобим майстрам за шiсть днiв звести курiнь, щоб не рiвня вашим хлiвам. Бо куди має приïхати княжна? Яськевич-старший-перелякався i навiть не щокав i не приставляв долоню до вух, що вiд напруги аж нависли на бакенбарди. Твоя воля, Збишеку, але.., Того ж вечора було зiбрано годних до роботи селян i волiв, найнято управителя-здирника, який нiбито знався на архiтектурних вихилясах. На ранок бiля маєтку вже топталися парубчаки i навiть вагiтнi жiнки, яким було наказано мiсити глину. Люду набрело стiльки, що витовкли всi квiтники i видавили всiх комарiв. Зчинилась веремiя. Управитель охрип i стомився махати батогом, а посполитi, як телята, шарпались, хапалися за все — i не робили нiчого. Тодi з-помiж гурту виступив майстер Лютня дванадцяти вершкiв зросту, вбраний у все бiле, i мовив так: — Солом'яна згода краща вiд золотоï зваби. Де барани б'ються, там ягнята не пасуться. Хай здоровлiшi мужi вергають цурки, а хилi—тешуть, а мудрiшi хай не чванькуються, вiддiляться та тримають раду I то не всiм, а половинi працювати, а рештi ïх заступити при мiсяцi. Пан Яськевич раз по раз устромляв у роботу горобиного носа i недотумкувату голову, чортибатькався, розсилав штурхани. Лютня одразу впав йому в око, але ж той теж мiг щось умкнути, i за ним треба було ходити назирцi. Збишек охляв, знавiснiв, носив зiжмаканi, мов пожованi, панталони, i його кругла, як динька, лисина ще бiльш округлилась. Вiн ïв тiльки те, що кривошия економка на бiгу тицяла до руки, прибалакуючи: — Го-о-о, солодкий паночку, так ви й до шлюбноï нiченьки не дотягнете! Найбiльше Збiгнєв сварився з пришелепкуватим батьком, який трясся над мальованою калиткою i клiпав щурячими очима. Старий вiд скупостi втратив рiч i шавкотiв, як гусак, а син бiснувався. Аби ж то вiн сам знав, скiльки ще глитатиме та прiрва! А майстер Лютня творив дива. Його полотняна сорочка трiпотiла тут i там, розвiвалась на вiтрi червона борода. Самозванець будiвничий микав мичку роботи так, нiби це вiн одружувався i мав провести шлюбну нiч у новому палацi. Лютня сам перемiрював пiдвалини, крокви, питався в пана, якi стругати вiкна. Круглi, з виступами!—гиркнув Збишек, бо саме на шлях видобулися дiгтярники, яких вiн до скону не волiв би бачити. Коли зiп'ялися стiни, а в пiддашшi ще борюкався вiтер i галасували божевiльнi од любощiв ластiвки, убиваючись об соснину, раптом на замiсi розродилася покритка. Люд потягся споглядати те диво. Волам i собакам вивергало суглоби од запаху жив'я. Соромiтницю годилося кинути в замулений колодязь, перш нiж прикладе свого виродка до набухлих грудей. Але всяк гидувався братися за липке й немiчне тiло, скорчене останнiми переймами. Якась баба од'єднала дитину, перехрестила й витерла пеленою. Iншi плювались i шпурляли гряззю, а породiлля не приходила до тями. Останнiм на видовисько пропхався Лютня. Сторопiло втупився вiн у пропащу, а потiм стяг iз себе сорочку з шовковою облямiвкою, прикрив ïï. Як буде жива, заберу ïï в дружини. Зашкарублi, обiдранi, виморенi схрещувалися поглядами, мов питалися одне одного, чи рушати за Лютнею знову, чи розсiкти його на мiсцi сокирами. Минав п'ятий день, одведений на палац. Кривошия Надежда тинялась мiж робiтникiв iз сiллю й свiчкою, засипала й запiкала виразки, що напали селян. Зморенi люди падали на трiски, на глину i не прокидались навiть, коли ïх одтягали з дороги. Лютня грамоти не вчився, але, наставивши паличок на пiску та розкудлавши над ними гриву, посунув свинячим писком в бубличний ряд — до пана Збишека на бесiду. Одведи, мовляв, красний пане, строк, бо не подужаєм. — Хамське порiддя! Я вивернув на вас усi кишенi, я зiбрав вас стiльки, що в очах темно! — Таж, красний пане, ворон галок лiчить не по хвостах, а по гребенях. — Здрайцi, лайдаки! Збишек метлявся по опочивальнi, наступаючи на мережива кальсонiв. Напередоднi йому зробилось нудно, i вiн валявся в постелi та сьорбав наливку, йому свербiв кулак — так хотiлося затопити в мармизу цьому гривастому звiрюзi, шпигало в язик, але вiн розумiв, що опинився в руках майстра. — Гниди! Я випорожнив усi погреби, виловив усю рибу! Позажирались! — Та нi ж бо, хрест святий! Дядьки й молодицi надголодь зi сну вибились, облипли болячками, а якi — так зовсiм злягли. — Що-що? Та злупи з вас три шкури — четверта наросте! Отож ходи собi i втовкмач, що в недiлю до ранковоï служби маємо святити стiни, i священника вже покликано. Якоï помочi треба — проси. — Козакiв би. Вони зугарнi, як дияволи, i вигулянi. Яськевича мов обпалило, але таки згодився i навiть обiцяв путню винагороду, якщо Лютня ïх упросить i якщо вони стануть у добрiй пригодi. Ще майстер-самозванець просив ïжi. Мовляв, селянин, як дерево, доки порожнє черево. Збишек проклинав усей свiт, але погодився. На цьому Лютня одкланявся. Пан понишпорив у своєму засохлому мозку i знайшов ось що: викотити з комори дiжку iржавого сала i варити затiрку з ячиними висiвками, йому аж поздоровiло вiд власноï хазяйновитостi, i вiн гримнув Надеждi, аби подавала одягатись. Кожному своє Чим легший колос, тим вище стирчить. Так i ви, браття. Дiдько з тим паном, ви бiдакiв пожалiйте. Як не виручите, там i сконати ïм. Здоровiшi вже кишки порвали, а на похиле дерево, самi знаєте, й кози скачуть. Лютня нi перед ким не кланявся, а перед вами зогнеться. А втiм, нiхто не знає, як майстровi вдалося затягти на роботу дiгтярникiв. Чи затявся випити пiвдiжки браги, якщо зголосяться, чи на вiжках перетягався, але пiд обiд, коли сонце лилося, мов кип'яч iз дiйницi, козаки вже торохтiли в маєток, прихопивши на вози свого дурного питва. З берега плачучи вилетiла покритка i впала пiд колеса. Тричi Лютня пiдводив ïï i тричi падала вона в пiсок, цiлуючи його слiди. Байстря твоє де? Вона махнула рукою на шелюги. Дитина спала в човнi, i на рученятi звивалась товста чорна п'явка. Лютню струсило. Схопив покритку за коси: Суко бездомна, як не вгледиш дитину, годувати тобi жаб в оцьому болотi. Отямившись, майстер потоптався на мiсцi, пом'яв бороду i промимрив: Чи ïла що? — Та подали добрi люди. Вiн помацав ïï груди, чи мала хоч щось для дитини i почовп наздоганяти козакiв. Довго ж дiгтярники чухали потилицi бiля нового палацу! Якась мара, та й годi, коли у вiкна не побачиш нiчого, крiм неба та верхiв'я граба, А може, пан ховатиме од свiту наречену? Го-го-го! Пристарковi одружитися, що на дуба злiзти. Вiдколи збiльшилось робiтникiв, Збишек не потикався на люди, а через кухоннi дверi подався до кравця, потiм до Мазничихи по витирання та пахощi, а насамкiнець мав ще заïхати дiзнатись, чи привезено французьку матерiю на фiранки. Тарантас пiдскакував, мов кульгавий, i Збишековi геть споганiло. Наïвшись курявлюки, вiн тулив до рота носовика та думав про Раïнине озеро, яке мало не схламало його. Бiсова княжна таки щось знала! Але чому б ïй одразу пiсля одруження не звiритися своєму благовiрному? Ой, матиме вiн клопоту з цим весiллям! Та Збишек покладався на шлюбну нiч, бо молодцю ж i пташка пiє, а за свою бравiсть був певен. Тому коли Мазничиха натякнула, чи не потребує пан ще чогось заради приïзду нареченоï, вiн глипнув так, що в староï одiбрало карячкуватi ноги. Була субота, святвечiр, перехняблена церквиця голосила, в усi дзвони. Яськевич стояв коло дверей, побожно склавши руки та не зводячи очей з образу Миколи-угодника. Навiть на божiй службi чулось, як у його обiйстi гупали грiховнi сокири i лементувались робiтники. Прости менi, прости. Я ж нечасто тебе прошу. Сохрани, заступи й помилуй... До скону тобi молитимуся, прости. Завтра — весiлля Зигмунд Яськвич прокинувся недiльного ранку i навiть скинув засований одяг. Вiн волiв бути на освяченнi нового палацу i дибуляв по вiтальнi, визираючи Збишека. Ця стара проноза так звикла до почестей, що вилiзла б iз домовини, аби зачула, що ïï попочтують увагою. Але найбiльше тiшило сивого щура, що на днi калитки ще побрязкували залишки його маєтностi. Ого, Яськевичiв не так просто зопхнеш! З роду в рiд в'язалася в ïхнiх жилах заповзята украïнська i хитра польська кров. Примiром, Збишек. Цей краплю води допне з сухого глечика. Хоча важко повiрити, щоб жiнка могла щось принести в дiм, крiм пелюшок i сварок, але Збишек не став би родичатись iз потолоччю, не потрапив би на кiгтi бездомноï кiшечки. В цьому старий був певен, а решту в одруженнi сина мав за абищо. I от Яськевич-молодший вичухався. На ньому була рожева сорочка з високим комiром i сукняний кунтуш, який вигiдно прикривав живота. — А батюшку привезли? — мимохiдь перепитав стару дiву Надежду, що теж причепурилася. Довжелезнi волосини ïï брiв настовбурчились i поповзли пiд хустку. — Аякже, солодкий паночку, аякже! Зволили посидiть у передпокоï. Церемонiя рушила до маєтку. Попереду хлопенята несли iкони i свячену воду в срiбнiй тарелi. За ними батюшка метлявся ветхою ризою i хрестив рота, позiхаючи. Збишек поштиво тримав старого пана за лiкоть i щоразу, коли той екав, намiряючися щось ляпнути, боляче стусав пiд бока. Позаду стрибала, як ворона, вусата i бородата Надежда. Люд нудився коло чорного двору. Хто вкотре лiз по вiвсяну шлiхту, що докипала в казанi, хто хрiп осторонь, а хто пхався наперед, аби не проҐавити, як обсипатимуть. Не було тiльки майстра Лютнi. В той час, коли винесли трiски i над парадними дверима закрiпили дерев'яних голубiв, Лютня вже минав браму, не знаючи, що йому жалувано дяку золотом i сорочку з панського плеча. Вiн поклонився од себе козакам, якi теж не чекали панськоï ласки, i, розправивши бороду, поспiшив на берег. Покритка спала з байстрюком у човнi. Лютня постояв над ними, а потiм вiдiрвав мотузку вiд приколу i ступив до них. Течiя шалено крутнула, погралася-погралася i понесла. Пiсля освячення Збишек накидав селянам обiцянок разом iз цукерками, зерном i дрiбними монетами та й розпустив ïх. Церемонiя на чолi зi священником попрямувала в покоï, де оскоромилася божественними наïдками: печеною поросятиною з хрiном, щуками в сметанi, печiнкою, а також наливкою i Надеждиною варенухою. Де-не-де доприбирувалось, розставлялось клечення, але за якусь часину було вже хоч боком котись. На чорному дворi смажились качки, яких годовано хлiбом i поєно молоком, варились холодцi, киселi, пеклись вергуни, чистилося срiбло, яке вiд весiлля старого пана навряд чи подавалось. Було послано скликати з довкружжя панiв i пiдпанкiв iз вередливими домочадцями на учту. Тiльки пiдтоптаний гульвiса Збишек вилiгся у вiтальнi пожуритися за своïм безпутним життям. Слiпий на чатах Сонце мов пригорiло до макiвки неба. За рiкою i окiл нi шереху. Слiпий Олешко вже зотерп на дзвiницi, а княжна Раïна все барилася. Чоловiк-мавпа приставляв до чола викручену бугаєм руку, щось мугикав i повискував, але не мiг спуститися, бо напередоднi на панському дворi його набузували галушками i нараяли сидiти пильно та сповiстити, коли Раïнинi конi вигулькнуть iз-за бугра. Його хилило на сон. Побита лишаєм голова час вiд часу по-змiïному витягалась, насторожувалася, свiтячи безволосими бiлими плямами. Олешко ледь розрiзняв дерев'янi поручнi, два великi стогнучi дзвони i маленький, що голосив по-жiночому, але слух у нього був вовчий, як у всякого, хто мав зарослi бiльмами очi. Аж ось оддалiк затарабанили копита, мов об залiзо. Олешко затрясся, завищав, i тоï ж митi затiнькало на всю околицю. Почувши гамiр на вигонi, дзвонар пiдсунувся на край, перехрестився i, розставивши волохатi, як у мавпи, руки, шеменув додолу. Княжна Раïна явилась народовi в зеленому дорожньому платтi, вишитому чорним шовком. Збишек опустився на колiно i приклався до ручки-лiлеï, вражений не стiльки возами з посагом, якi пiдтягались наперед, скiльки дивовижною вродою своєï судженоï. — Татусю, ось i прилетiла моя птаха,— затьохкав Збишек, пiдводячи наречену до старого, що мало не погубив очей од натуги. Раïна подала свекровi руку, але тут же висмикнула. Його долонi були м'якi й холоднi, як жаб'ячi животи. Як i личило княжнi, вона не теревенила на вулицi, а, обiпершись на Збишекiв лiкоть, рушила до ворiт. Мовби й не чула, як молодi козачки шпетили своïх галасвiтiв: ондечки пан коло своєï, мов цуцик, крутиться, а вам що жiнка, що собача лобода — аби топтати. Хi, баба є баба, чого той пан приндиться? — мiзкували дядьки, доки хтось не згадав, що недiля i що крамар Самусь ïм не виставив барила горiлки. Наречена мовби й не чула козацьких кпинiв, тiльки довго ще потому з ïï земляних очей дохли кури у вiльному селi, родились двоголовi телята, а пшениця вилягла вся i проросла з колоса. Гомонiли, що в княжни були очиська, вiд яких чорнiло навiть полотно, розiслане на левадах. Але Яськевич коло неï радий був ïсти полин i запивати блекотою, бо тi панночки, козачки, дiвки, з якими вiн усолоджував свою ненасить, були такими ж грiшницями, як i вiн, вони танули од любощiв, яких Збишек нахапався по парижах. Сатана посилав пановi таких спокусниць, що навiть у старого Яськевича тремтiли дряблi жижки. Та Збишек не переставав думати про свою жiнку, не опоганену його фальшивими прикрасами. I от вона з'явилась. Кривошия Надежда повела молоду в старий будинок перебратися з дороги. Слiдки занесли бесаги, на яких були вирiзьбленi папуги i дерева. Надежда не виходила: княжна не рухалась. Служницi не терпiлось догодити молодiй панi, пошастати корчуватими пальцями по ïï тiлу, аби потiм розпатякувати тiточкам Збишека: Гой, княжна нам дiсталась як грушка-лимонка! Раïна спровадила стару пройду, наживши собi ворогиню, попричиняла i позащiпала дверi, взялася розшнуровувати корсаж. Вечеря в новому палацi вдалася на славу. Пани i пiдпанки завзято човгали ложками, панi i панянки сторопiло позирали на прозору Раïнину мантiю та мочили розцяцькованi рукави в поливах i сметанах. — Вам нездужається, ягiдко моя? — дрижав Яськевич, торкаючись вiдкритого плеча нареченоï. — Трохи палить, любий, але, гадаю, це з дороги. Збишек сьорбнув для одваги вина i зробився плямистим, як забризкана наливкою серветка, йому закортiло похизуватись перед гостями, i вiн посипав дотепами. Якось покоïвка панi Ч. поïхала до ескулапа у великiй жалобi. Дiдище оглянув ïï i прошамкотiв: Грибок-о, миленька, Пропишемо вам мiкстурку-с! Покоïвка як вишкiриться: К чорту мiкстурку! Хату з'ïло, а тепер i на мене перекинулось! Гостi хихотiли, тiльки Раïна не зводила очей з лампадки, шо блимала бiля iконницi. Батюшка перехопив ïï погляд i злякано поклав хрест: Господи святий, милостивий, iзбавi нас од лукавого! Сови на горищi За столами лящало на всi лади, бо родовитiшi геть упилися, i, щоб не виставляти зацного свинства, ïхнi дами поквапились одкланятись. — Милочко,— сопiла над вухом княжни дебела провiнцiйна дурепа,— у вас кравчиня, напевне, ангел. Зробiть милiсть, пришлiть ïï якось до мене. — Але... — Ми з вами сусiди, i ви ще пересвiдчитесь: я вмiю платити борги! Дяк, як патика, хитався посеред кiмнати з чарою i пiдбивав батюшцi. Отець Гаврилiй розхлюпував на живiт вино, але, обнявши дячка, зрiк: Хай нашим ворогам очi позападають! — i перехилив, що зосталось. Музику давно розiгнали, але в кожного грало всерединi, i всiм хотiлось перегорлати iншого, i всi п'ялися на вихиляси. Дебела дама розштовхувала панство, доки не вхопила за барки свого п'яного панка-щиглика. О третiй з а пiвнiч вгомонилися. Надежда впорувала посуд, рахувала i перетирала його сама. Дiвки куняли над мисками з водою i жували крадькома недоïдки, загребенi на столi. Жерете, кобили, смерть би вас нагодувала,— хрипiла стара служниця, ïй усе ввижалося, що срiбло порозтягане, пiдмiнене, i вона нюхала i лизькала кожну рiч. Теж менi гостоньки: один п'ять лiктiв полотна тицьнув, друга бiлу тварюку випустила, господи прости! А дяк задарма нажерся та ще й за пазуху напхав. Тьху! Княжна причинила дверi в ïдальню i нараз вiдчула всю свою безвихiдь. А в пiддашшi тужно голосили сови. Хто i навiщо замурував ïх там? Краще б i вона була приреченою совою з обламаними крильми. Хоч би можна було кричати. Княжна обiйшла будинок i найбiльше вподобала горiшнiй покiй iз круглим вiкном. Килими, в яких тонула нога, i синьо-зеленi фiранки нагадали ïй домiвку. В прочиненi дверi за нею шугнув бiлий соболь. Вона схопила звiрка i нестямно зацiлувала. Ворсинки лоскотали ïй обличчя, вона кружляла по кiмнатi i реготала. Та перш, нiж Збишек став на порозi, обличчя Раïни скисло, вона звалилась на постiль i вхопилася за голову. — Знудьгувались, ягiдко моя? — Ой, залиште, я так перетомилась! Наречений видовбував зi спорожнiлоï пам'ятi найпишнiшi словеса, але молода слабувала i навiть не пiднiмала повiк. Вiн вдався до останнього засобу — хотiв поносити княжну на руках, та вона, сердешна, знову промимрила: Ах, облиште, я так перетомилась, — i пан змушений був затягти поли халата i почвалати геть. Коли я нагинався, до неï, менi вчувався запах риби i жабуриння, — згадував Яськевич, намацуючи дверi своєï опочивальнi. — Що б це могло означати? Трохи згодом Збишек сполоснувся настоєм любистку, шурхнув у холодну постiль. Вiн дотумкав, що справдi-таки перебрав циганського вина i що в головi у нього кипить, як у казанi. Раïна не спала. Чула, як охрипло голосили над головою сови, шукаючи просвiтку, уявляла, як сиплеться з них криваве пiр'я. Лягти при мiсяцi вдовою, а встать при сонцi та жоною... Молочай У вiкна ïхнiх домiвок навiть чутно, як плюскотить об камiнь вода i як токують курiпки у шелюгах i журавель стукоче замуленим дзьобом. Проти панського маєтку, на протилежному березi, мокнуть козацькi вози. Хай мокнуть, возити ïм все' дно нiчого! Дiтвора бродить по шию у водi i пенехає солодкий корiнь рогозу. Дiдько вас би взяв, козаки! Пропились до нитки i пасетесь на травi, як худоба. Де ж вашi бандури, гопаки i свисти? Тиняєтесь неприкаянi по вулицях, i вуса одвисають, як сiре клоччя. А козачки? Де ïхнi свобiднi, як рiки, пiснi? Чи не вони то молотять прачами бiлизну, аж луна встає над чистоводом? Льохатий удосвiта довiдується до жита — чи не зачалось, а воно цвiте й не лусне. Торiк о такiй порi вже зав'язалось, i вони ласували прямо на полi. Ще несли додому, товкли в товкачцi i годували дрiбноту. Житнє молочко оббризкувало дiтворi обличчя, малеча смiялась i облизувалась. Щоправда, батюшка лякав, що грiх нiвечити святий хлiб, але в нього булки на столi, як копицi. Козак зiрвав кучеряву молочаïну, висмоктав сiк. У ротi запекло. Додому не несли його ноги, а бiльше поткнутись було нiкуди. Тодi вiн пiдняв якусь квiтку i заходився зривати по пелюстцi: пан чи пропав? Вийшло пан — i Льохатий аж пiдскочив. Аби потрапити додому, щоб нiкого не зустрiти. Нащо йому чуже горе, як свого двi комори? А може, й не треба додому? З церкви виносили труну, i пiвча так тужила, що в Льохатого терпли руки. Його вже нiщо не спиняло. Хай козачня витурить iз села, хай уходокають десь i втоплять у ковбанi. За жменю борошна вiн пометляє шапкою перед Збiгневом, то, певно, й... Та при мислi, що вiн може одцуратись волi, Льохатий сiпнув iз голови шапку i гухнув нею об колiно. Ступивши в двiр панського маєтку, вiн учадiв од мiцного жасмину, що великими, мов накрохмаленими, головами одвертався вiд його нужди. Для жалостi нахнюпився, скривобочився, але раптом його злякав голос: Го, братку! А я думаю, хто воно ще злиднi волоче сюди? Льохатий одразу пiзнав Гарбузенка i задосадував, але той додав: Злидень — то така блоха, що в усякого є. Примiром, у мене — аж кишить, го! Пан вийшов не скоро i затявся руба: не позичу нi мачини навiть за пiвтори вiддачi. Желiпайте свою волю, доки не подавитесь, а тодi йдiть у волость, записуйтесь до мене в посполитi. Прийму, оподаткую й побалакаєм. Обличчя Льохатого заклякло, як щербата копiйка. Аби то мав свою мажару, поторохтiв би на Ромни по сiль, соб-цабє! А так хоч шлейку на шию — i царство небесне. З людськоï старого палацу вилазили чоркомази. Напхавшись таким-сяким, вони, як шашлi, розповзались по норах придушити на часину комара, доки пан розважає бесiдою панiйку, а Надежда вичовгує дверi, те пiдзираючи. Раптом Гарбузенко, як цап, стрибонув iз кущiв i скрався до чорних дверей. Льохатий не дихав, чекав, що от-от його виволочать за .чуприну, надають стусанiв. Але за мить Гарбузенко вже був коло нього, густими собачими зубами гриз кiстку. — Го, теперки протягнем. На. Чи гордуєш? Ну як хоти, а я пiшов! Свиняче рило, а ще козак називається! Льохатий важко звiвся i наладився до покоïв. Скаже: Пане, я ж у вас теслював як проклятий! Не дайте втратить людську подобу, не прирiкайте на погибель, вам же й Бог такого не простить. Пан Збишек прокинувся Першого шлюбного ранку Збишек виплив до ïдальнi в заморському халатi з горностайовими рукавами. Вiн прокинувся незвичайно рано вiд хвилювання в тiлi: наснилося, що роздягав княжну — нiби розгортав цукерку. Вiн так старався, аж упрiв, i, прочумавшись, ледь викрутився з простирадла, в якому мало не задихнувся. — Сто блiх у чуба! — гиркнув свою звичайну лайку i тут же озирнувся, бо завше соромився плебейських звичок, але не мiг ïх спекатись.— Сто блiх у чуба! Здається, я проспав свою шлюбну нiч. Кинувся в коридор i, поколядувавши бiля Раïниних дверей, постукав. Капловуха Надежда висунулась на порiг i сплеснула руками: Гой, солодкий паночку, зволили встати, а панiйка ще запоночi купатись пiшли! Збишек напустився на ключницю, що нишпорила по всiх закутках Небесного будинку, i наказав приготувати собi митiль — навар чистотiлу i болотяного кореня, настругати й запiнити найкраще мило. Отже, до ïдальнi першого шлюбного ранку пан виплив, як той карасик, спроквола ворушачи пiрцями. Добре, що у вiкна було видно тiльки небо, iнакше побачив би козачню, що м'ялась на чорному дворi, видивляючись його панськоï свiтлостi. Вiн би ще тодi наказав гнати ïх утришия i не позичати й лушпинини. Вилягло ваше жито, виляжете й ви, песькi шкури! Цим би вiн зiпсував собi снiданок. Нарештi дихнули дверi ïдальнi, i шмигнув бiлоснiжний соболь, за ним улетiла Раïна. Вологе чорно-жовте волосся покривало ïï тiло, не сховане прозорим платтям. Очища, вiд яких дохли горобенята, опустились перед Збишеком. — То я не волiв би, люба, щоб ви дозволяли собi виходити до снiданку... такою... Перепрошую, в нас так не заведено. Доброго ранку! — Я думала, не буде чужих... Байдуже, злота панi, є порядок На снiданок подавали тушковану капусту, вареники з голуб'ятиною, пряженi вершки, шинку i молоко. Збишек зразу зрозумiв, що матиме чимало клопоту з дружиною,, — То, ягiдко моя, мало того, що ви бовталися мiж гадюками та вужами, ще i ïсти вiдмовляєтесь! — Але я ще не голодна!—Брови Раïни сiпнулися вгору, вона продовжувала пестити соболя. Звiрина висувала рожеву пелюсточку язика, намагаючись лизнути ïй лiкоть. Схоже на те, що обвiнчалась не зi мною, а з цiєю тварюкою. Невже я нiстiльки ïï не цiкавлю? Ну, це ми ще побачим! Каламутна вода Минув майже рiк подружнього життя молодих Яськевичiв. Збишек зовсiм увихався над господарством, бо вiдколи набавилося робочого бидла, дiловий вертеп ковтнув його. З учорашнiх козакiв половина були добрими лайдаками, нестерпними нi до чого, крiм виноробства. Пан змушений був найняти Самуся Неплюнударом та закласти пiд його орудою винарню з пiдвалами. Фрукт узялися постачати троє бесарабiв за вiслячу платню. Одного осiннього досвiтку з бовдурiв робiтнi повалив дим. Але вже за два мiсяцi, коли важеннi кадуби викотили до ворiт, з'ясувалося, що збувати вино нiкому. Копiйчана душа посполитого не могла на таке розщедритись, а заïжджi прасоли крутили пiвнячими носами: таких помий не хочемо й куштувати. Тодi Яськевич зiрвався. Вiн вибатькував винарiв, якi наче б обпивають його та хочуть пустити з торбами по свiту, викинув на вулицю Самуся, що той i векнути не встиг. Зопхнувши кучера, Збишек стьобнув коня, аж червонi п'явки поповзли по круповi. Як на грiх, удома йому нiхто не трапився, тiльки стара шолудива кiшка, нявкнувши, вирвалася з-пiд чобота. Пан осатанiв, йому захотiлося наздогнати кiшку, наступити на неï ще раз i почути, як вона кавкне, та кiшка виявила небачену для свого вiку спритнiсть, ïï напасник, скрегочучи зубами, пострибав нагору. Раïна сидiла, як завжди, в своєму прозорому платтi з розпущеними косами i низала жовто-голубе намисто, коли дверi нагло розчахнулись. На порозi стояв ïï сердечний друг — замурзаний, як сатана з пекла, дрижачи i ляскаючи поганяйлом об чобiт. Вiд нього тхнуло кислятиною, потом i кiньми. — Любий, що це вам заманулось вирядитись погоничем?— блиснула смолою очиськ.— У вас так заведено? — То... Та я... Вона, мабуть, щойно вимилась, бо сльозинка води котилась вiд вуха по шиï i дратувала Збишека. Раптом у нього хтиво блиснув погляд, йому запраглось ïï враз, негайно — i вiн рвонувся до Раïни. — О, любий, що це ви так збадьорились? Глядiть, вимазали менi сукню. Трохи згодом, коли вiн викупався i загорнувся в м'яке простирадло, коли випив сметани з пирогами, лiг у крiсло, намастився трояндовою олiєю, йому вже нiчого не хотiлось. Вiн порадiв навiть, що добре мати стриману в любощах жiнку, скупу ключницю i найлiпший у староствi маєток. Прокинувшися, Збишек мав нагоду переконатися, що його суджена не чепуриста панiйка, бо в ïï голiвцi бодай зрiдка можуть мелькати не зовсiм безпросвiтнi iдеï. Вона забажала побувати в своєï родовитоï тiтусi, послухати бульварних брехонь i замовити слiвце про його винарню. Тут же, бiля робiтнi, раяла поставити ятку зi столами, де торгувати вергунами, бубликами, медяниками i вином. В околицi нiчого подiбного досi не малось. Яськевич забiгав по спочивальнi, що означало його жагу робити якийсь фурор. Сто блiх у чуба! — ненароком вигукнув вiн, але враз вибачливо закашлявся. Виходячи, Раïна шепнула: З богом, любий. Рання пташка росу п'є. Тим часом кривошия Надежда гадюкою пошелестiла од дверей. Вона назирцi снувала за панiйкою, примiчаючи, що та бере, бо була переконана в чаклунствi полтавськоï княжни. Лиш поцокали копита, вирячкувата служниця заповзла до вiтальнi й надибала молодого хазяïна, втiшеного i готового ушкварити нову ризиковану штуку. Гой, солодкий паночку, хоч би замiсть горлички не пригрiти ящiрку! Хоч би вiдьомськi чари вам голову не стеребили! Збишек випровадив Надежду ще й натупав, бо саме мав на мислi таке скоромне, аж черв'ячки пiд шкiрою лоскотали. Вiн наладився до Самуся Леплюнударом справдовуватися та миритись — той крамар був чоловiк хитрий i тямущий: дурив у мiру, а дiло знав туго. По дорозi назад Збишек намiрився заглянути до однiєï дебелоï панi, яку вiд свого весiлля ще не провiдував. Коли ïï щиглик у польотi, можна було б прихилити голову до спiвчутливого плеча цiєï шляхтянки. Поïздка не вдалася. З Самуся хоч мичку мич — не повернув i носа, а дебела панi обзавелася товариством i щодуху ламала перед ним язика на свiтський лад. Донесхочу половивши виторопнiв, пан учвал завернув додому i вiдчув себе вовцюганом. Уперше за останнi мiсяцi сiв до вечерi самотою. Хлiб видався йому глевким, каша глизявою, а скатертина вiдгонила золiнням. У ïдальнi знявся вихор. Яськевич хотiв було дати штурханiв кухарцi, та спiймав себе на батькiвськiй вихватцi i зчах. Вiдтак налагодився спати, коли притьмом згадав Надеждинi закиди i звелiв ïй хутко розтлумачити без брехнi все чисто, що знала. Служниця й ключниця Надежда в Яськевичiв була вiрною псиною з тих днiв, коли старий блудник iще ого-го як гонорився у свiтi i знайшов ïï, нещасну потворочку, бiля церкви на Великдень. Яке мерзенне жабеня!— вигукнув вiн.— Киньте-но його в мою коляску! Дитинча забилось пiд лавицю й заснуло. Згадали про нього тiльки другоднi, почувши скимлiння на чорному дворi. На похмiлля голова панова тiпалась i хилилась, як чавун, i вiн тiльки гиркнув: Недолюдки! I вмерти не дадуть! Знайденка ще рокiв зо п'ять совалась по людськiй, доки вивчили ïï прясти, качати бiлизну, мита мостини. Хтозна, чи потрапила б вона коли-небудь у милiсть, якби не прокралась на кухнi дiвка , i Надежда не вислiдила ïï та не донесла Збишековiй матерi. Дiвку водили селом, обвiшану салом, а потiм вигнали свiт за очi. Надеждi було подано черевики iз Збишековоï ноги. Згодом Бридка Надька виказала пралю й сторожа, за що мала вночi од когось таку хльосту, що по сей день тягала криву шию. Коли служниця стала на порозi, Збишек показав ïй на стiлець, а сам продовжував ганяти по кiмнатi, катуючися зубними болями. Надворi геть стемнiло У вiкно покльовував благовiщенський дощик. Надежда поправила Ґнотики на свiчках i забуркотiла мов, каламутна весняна вода. Любисток Пiсля Небесного будинку Лютня зовсiм вiдохотився майструвати i пiшов козарем не за грошву, а за молоко та харч, бо треба ж було чимось запихати своïх дармоïдiв — покритку та байстрюка. Вiн годував ïх, як годував би всяку домашню худобину, але й на думцi не мав скористатися з гулящоï тварi. Сам варив саламаху, напаливши добiла челюстi, просував у дверi хатини горня i гукав: Ей ти, як там тебе! Оце маєте собi на цiлий день, хоч ïжте, хоч носами крутiть! I йшов займати кiз на окраïнах. Сновигаючи щодня ярами й пралiсами, Лютня часом прицiлювався до курiпки чи качки. Якось майстровi вдалося наздогнати зайчиху — i на рожевих сосках мертвоï самицi побачив застиглi крапельки молока. Довго був невтiшний i опiсля вже не чiпав живностi. Козаря в селi шанували. Подейкували, що хтось iз його родичiв був сотенним чи навiть тисяцьким у новгородського князя i заслужив чималих почестей, та Лютня одмахувався: Славен птах крилами, а чоловiк дiлами. Орловi обладунки ворона не красять. На великдень козацькi доньки й панночки наввипередки лiзли до нього похристосуватись, вiн реготався, пiдхоплював ïх за чутливi стани i цiлувався як бiс. Ще побрiхували, нiби Лютня мав обручитись iз бiдацькою дiвкою, та чи батьки ïï одмовили, чи знайшов у нiй якийсь ганжд, чи й стала вона покриткою, а майстер ïï од наглоï смертi врятував. — Прибий мене, iзнiвеч, коли взяв до себе тiльки з милостi! — Я не за грiх твiй нехтую, а за лжу! Як же ти з панськоï постелi до мене пiд явiр виходила?!— розняв ïï руки, покритка одхитнулась i заголосила. Невидющий i всезнаючий Олешко божився в iншому. Мовби та дiвуля була сиротою, гаденя молоде, а червиве, бо хоч i виросло мiж кiзяками, а дворянства помацать хотiло, тому й вертiлося коло панства. I мовби Лютня до ïï грiха був непричетний. Одного вечора вiн як завжди одпровадив кiз i грядою повертав додому, коли зачув спiванку i зупинився. Покритка валькувала окiл хату, панський гостинець чеберяв бiля неï в сорочинi, розмазуючи пучками глину по лицi. Лютня присiв на обнiжку, зiщулився равликом. Не хотiлося ïх одлякувати, а що б таке мовити ïм — не знав. Ото ще мороку завiв собi, батюшка знов нагадував, що не по-божеському живуть! Того вечора сидiли вони за столом утрьох, кучерi покритки пахли, мов свiжа соснова стружка, очi не схилялися в покорi, як спершу, а кидали в жар. Отаке дiвченя, як ти на ньому женитимешся? Хай ще перегодя. Пiсля вечерi покритка вклала байстрюка, попрохала Лютню: Чи не могли б ви злити менi... У глинi вся, як марюка.— Ото ще! Розпанiла!—подумав було майстер, але вичвалав за нею, бо й гадки не мав, яка розпутна та дiвуля. А вона роздяглася догола, подала кухлика i ну любистком натиратися! Хоч вода в дерев'яних ночвах не теплiша од роси була. У старих дiвичок Мiстечко Старих Дiвичок розговiлося, розпустило корсети, нацупило атласнi черевички i розставило пастки на залiтних кавалiрiв. Це було не дуже примхливе мiстечко i по-окраïнному довiрливе. Кожен цвiркун, що вивернув кишенi в столицях i заявився до прародичiв, здавався йому вельможею. Воно вже не снувало благочестивою послушницею, а вирiзало декольте, вiд якого охнули б у самому Парижi, мугикало скоромних пiсеньок чи вподiбнювалось мрiйливiй кiзочцi. Оскiльки дещиця чоловiчоï статi там iнколи все-таки траплялась, мiстечко потребувало управительки i примирительки, аби заштопувала чвари мiж дiвицями. I така особа об'явилась — це була панi Ганна на прiзвисько Цариця. Чому саме вона? По-перше, Ганна найкраще зналась на розмiрах i фасонах капелюшкiв, мала ïх близько чи й не тисячi i перевдягала щоразу, коли на картах випадав жировий король по раннiй дорозi. Крiм того, вона мала золотистий кучерик, за допомогою котрого при бажаннi могла б спокусити всякого ласуна, проте чомусь не спокушала — i цим вселяла побожний страх дiвицям. Отже, тiльки-но Раïна на сiрих скакунах влетiла в мiстечко, зчинився такий Ґвалт, що голуби до ночi хмарою стояли в повiтрi. Лице якоïсь красунi луснуло навпiл iз заздрощiв, щойно бiля залiзних ворiт Царициного дому зупинилась червона рiзьблена карета, запряжена бiснуватими кiньми, зi шкiряними китицями. Помешкання тiтусi Ганни мало чим вирiзнялося з-помiж iнших: прикрашене з фасаду ангелочками i обплетене хмелем, воно мало тiльки три спальнi, ïдальню, картярську, двi вiтальнi, ванну i людську. I стiни, оббитi тонким полотном, i фiранки, i спинки крiсел мерехтiли бiлизною i, здавалось, навiть вiтер вривався у вiдчинене вiкно теж бiлий. Ганна Цариця згребла небогу на сходах i мало не внесла в свiй дiм. — Чому ж без вiстового? А де твiй душогубець? Мо', зобидив чим? Таж блiда яка, чи з любощiв так посунулась? — Та доводиться любити, — зiтхнула.—Не квiтка бджолу вибирає. Родичка збризкала Раïну свяченою водою, наказала принести молока вiд кобилицi-першородки i всадила у високе крiсло. — Хай буде бог милостивий до тебе, дитя моє, чи звiдала ти щастя, чи летiла, як i спершу, навзаводи? — Не звiдала, ще й оскому нагнала, шукаючи. — То, може, рви наритники? Вiтчим бiснується на Блакитному озерi, чи ж йому встерегти твоï хороми? — Я ще трiшечки... — Вiн щодня гадає на жабуриннi i од злостi трощить вербове корiння: доки я тут гибiтиму, а моя пасербиця жертиме м'ясо i дихатиме пилом, як усяка бридка землянка? — Ще небагатечко. Менi здається, що зi мною от-от щось буде. — Дурненька, все, що могло бути, вже було, а от коли старий розхвиськає твоє добро, а тебе переверне на краснопiрку... — Тiтусю, упросiть же його або хай всохне та вода, хай розтягнуть камiння! — Дитино моя: вiтчим знав, ради чого тяг вас iз помийницi, бути тобi на озерi за повелительку, а йому гребти перли твоïми руками. Раïна сидiла, як iз хреста знята, i тiточка поспiшила показати ïй своï закамарки, де висiла тисяча капелюшкiв: з полями i без полiв, з бантиками i пiр'ïнками, хутряних i мереживних, яскравих i безбарвних, старомодних i невимодних. Капелюшки здавались ïй схожими на латаття, а один так навiть був подiбним до вiтчимового срiбного човника, який розгулював ночами по Блакитному озеру. Не вважай, дитино, що це моя дурiсть. Кожна з цих дрiбничок творить долю: наприклад, оцей зелений зi стрiчкою я одягаю тодi, коли менi верне душу вiд нудьги i хочеться пригод. Жовтий, схожий на тарiлку, беру для помсти, а сiрий годиться для церемонiй, коли треба пiдсилити поважнiсть своєï парсуни. Вибирай, поживи собi на втiху! Але гостi не терпiлося пройтися чудним мiстечком, що стрибало на заднiх лапках, чигаючи злинялого i зализаного панка. Вона з'явилась на площi простоволоса, закинувши на плечi димок шарфа. Площу важко було здивувати, але тут же примiтили ïï очища i вишукану постать мавританки. Геть ïï!— зарепетували довкола.— Вона лiзе в суперницi! Хвилi рук пiдхопили ïï i понесли, але на дорозi виросла Ганна Цариця. Золотий кучер заслiпив схарапудженим амазонкам очi, вони сумирно стишились i похнюпили голови пiд гнiвним поглядом капелюшницi. Чи свисне рак? Вiдходить лихо пiшки, а приïздить верхи. Невiдомо, яку вiхолу здiйняв би пан Збишек, наслухавшись Надежди, коли б старий Зигмунд Яськевич не здумав податися пасти собак на тiм свiтi. Вiн повiддавав слугам усi запотиличники, вихлистав у околицях усе вино i втямив, що вже нiчого корисного вдiяти не зможе. Покоïвка двi ночi поспiль розтирала йому задубiлi ноги, а дяк бубонiв над ним псалтиря i чадив кадилом. Нарештi звершилось, Ховали й поминали похапцем, бо Збишек сам нездужав i на цвинтарi ледве не валився. Завушницi перестали гудити Раïну, винарi не горланили своïх гайдуцьких пiсень, i навiть снiжний соболь не вищав i не дряпав клiтку. Лежачи в спальнi на козячiй шкурi, Збишек порпався в минувшинi i кiльканадцять разiв повертався до того сонячного дня, коли в саду почервонiли черешнi, i вiн залiз татусевi на плече, дiстаючи, а мама тримала двома руками кошика i смiялась. Вiн вишкрiбав у пам'ятi деталi: яке в мами було плаття, чого тато обiзвав його коверзуном. Вiн навмисне не думав про iнше, бо батьки завжди гризлись, а потому мама хворiла i померла. Збишек обсмоктував цей спогад, як цукерку, i завжди трохи залишав надалi. Тепер же в головi коконом закрутилось iнше: чи буде кому випровадити його, коли настане час? Раïна тане, як льодинка, купаючись у молоцi й медах, i навряд чи зможе пiти в тяж, а йому ж не двадцять. Пан трохи здогадувався, за що його карає Всевишнiй, та кого б у народi й кляли, якби не байстрюки! А може, забрати в тiєï покритки? Навiщо ïй, паршивцi, дитина? Вона з Лютнею ще купу таких приживе. Засовався з хвилювання, встав, але здумав, що без Раïни цього не провернути. Звичайно, нiхто не повинен i тенькнути, що байстрюк од нього. Просто вiн облагодiяв! Батюшка одправить молебень на його честь, i все буде шито-крито. А мале таки (хи-хи!) пичкою на нього скидається: довгообразеньке, вирячкувате, як картоплина. Збишек звелiв подавати вмиватись. Сто блiх у чуба! Ой, що за сатанинська звичка! Натяг сорочку i вiдчув себе хазяïном. Наказав запрягати однокiнку i зарипiв сходами. Треба послати вiстового до Раïни. Що вона, очманiла, так гостювавши? Сiв у коляску i повернув до винарнi. Два днi туди, два назад, та ще поки збереться. А якщо мале заслабне або, чого доброго, помре? У селян дiти, як грушi, сиплються. Нi, це треба почати зараз. Кучер справив жеребця над Лисогором, i небавом показалась моложава Лютнина хата. Буз при Ґанковi цвiв так, мов на весiлля збирався. — А що, молодице, гостей не ждала? — Оïчки... — Ти, як собача лобода, i на каменi ростеш. А панськi бублички не забула, га? — Та... — Виходь сьогоднi при мiсяцi в клуню, чула? Пожалiю, пряника дам. I курнув собi, а покритка крутнулась дзиҐою, упала на спориш, покотилась до берега, регочучи. Лютня вдома застав тiльки хлопеня, що совалось по долiвцi i пхало в рота смiття. Козар опустив руки, якими хотiв пiдхопити покритку, сiв коло дитини i зжужмав бороду. Вона повернулася з третiми пiвнями, осмiхнулась пухлими губами: Ось пан на корiвчину дали! Та бери, бери, чи, мо', таких грошей iзроду не бачив? Лютня зняв iз себе байстрюкове рученя i великим кошлатим звiром наблизився до покритки: А я думав iз тобою, стервигою, у святiй церквi вiнчатись!—Аякже, дуже треба! Коли од тебе завжди цап'ятиною тхне! Потому в хатi нiхто не обзивався, наче спорожнiло, Лютня вперше не затопив печi, не зварив саламаху, а коли налагодився пасти, халамидниця застувала дорогу: А ще пан роздобрилися, аби ми з тобою при маєтку жили i хлопця йому на милiсть оддали. — Ну це вже хiба як рак на горi свисне! Капелюшниця повчає Раïна готова була заприсягтися, що мiстечко Старих Дiвичок — рай; коли одного ранку прокинулася нажахана погромом. Ще не благословлялось на свiт, а дiвицi, як мошва, мчали з ҐирлиҐами, розмахували скриньками, дерли на собi шовки. Стояло ревище, плач i скрегiт зубiвний. Ганна Цариця з двома служницями загратовувала вiкна, зачиняла ворота на залiзний засув i одпускала вiвчарок. Потiм влетiла в коридор i видихнула: На колiна! Дiм трясся вiд близького тупоту, бряжчали шибки, надали iкони. А кучерик, ваш золотий кучерик!— спохопилась Раïна. Проте Ганна осадила ïï: Доки не зiйде сонце, вiн такий же немiчний, як вiхоть клоччя! Лиходiйки не гамувались. Вони були вже так близько, що вiд ïхнього дихання ламались дерева. О господи, та чи сьогоднi буде хмарно?— простогнала котрась iз служниць, а руки вже гамселили у ворота i хапалися на мур. Ганна запалила свiчку i стала перевдягатися. О тiтусю, вислизнемо через погреби,— мовила Раïна, але тут же гупнули вхiднi дверi, i писнула коридорна пiдлога. За мною, всi за мною!— прохрипiла Ганна, гримлячи пiдборами об сходи. За мить вони видерлись на горище, стеля ходором ходила пiд ногами. Тисяча капелюшкiв, з пiр'ïнами й без пiр'ïн, з полями i без полiв, з бантиками i без бантикiв, яскравих i безбарвних миттю були схопленi i винесенi на дах. Капелюшки, мов листя, посипались на голови осатанiлому бабству — i враз усе занiмiло. Ту ж мить, прорвавши сiре сукно хмари, линулося сонце. Три днi стояв у мiстечку мертвотний дух. Притихлi сновиди помiтили, що в них оголенi груди i порване волосся, що з покалiчених нiг цебенить кров, а важкi од каяття очi тягнуться додолу. На руïнах вили пси, птахи чеберяли по землi, шукаючи своï гнiзда. Хижка лихваря, який, крiм усього, торгував дамськими заколками, була знищена дощенту, а вiн сам валявся розтерзаний i розкльований. Панночки стали жити в комiрчинах служниць, а тi спали просто неба на дорогах, зiгрiваючись коло бездомноï худоби. Тодi Ганна скликала всiх на майдан i, повеличавшись, тримала таку рiч: А що, паскудницi, одбенкетували? Ви зчинили вiйну iз-за нестачi заколок, повелися, як останнє бидло, i тепер маєте терпiти розор доти, доки своïми незтелепними руками не пiднiмете все заново. Жоден чоловiк не переступить мiськоï брами ранiше, нiж зведуться будинки i виростуть новi дерева. А тепер iдiть, i хай кожна одягне капелюшок, який удалося ïй схопити, принаймнi матиме якийсь характер. Як тiтуся не вмовляла Раïну залишитись, та намiрилася додому i, перевдягнувшись пастушкою, прихопивши коновку з неторканою водою та насiння чудернацьких квiтiв, розпрощалася. Лиш тiльки видобулися в степ, Раïнi здалося, що вона вилiзла з глибокоï скринi. Вона стрибнула на дорогу i пiшла за коляскою, збираючи ромашки i плетучи вiнки. О господи, скiльки вiтру! Проïжджi пани вигукували: Яка чарiвна пастушка!, та дивувалися багатству ïï вiзка. Деякi зупинялись, Раïна пригощала ïх водою та закидала, що мовляв, наша вода смачна, а вина — як меди, приïздiть. Уперше вiдчула, як тягне ïï додому, в Небесний будинок, як хочеться впасти в жовто-зелену воду i пливти пiд нею, пливти. Так одлинув день, насунулась нiч. Зiрок висипало, аж в очi колько. Та невже ж я люблю свого макухуватого Збишека? Нi, просто жаль його, часом вiн буває добрим. А хоч би так i все життя було? Та нi, щось повинно трапитись, перш нiж я пiду т у д и... Орел i пiвень Бридка Надька цупкими, як у кiбця, кiгтями продиралася скрiзь i творила своï чорнi дiла. Спочатку кинулась по ворожках навтямки, зав'язавши у вузол окраєць та захопивши пляшку сколотин, не потикалась у маєток по три днi. Потiм стара вертихвiстка докумекала, що вигiднiшоï вiдьми за Мазничиху годi шукати, i стала щодня мастити п'яти до неï. Мазничишине дворище геть спустiло: за ïï грiхи обезплодiли дерева, вигорiла трава, хата майже влiзла в землю i нагадувала слiпу черепаху. Коло самого порога хирiла облипла гусiнню вишня. Обiп'явшись рядниною, ворожка торочила Надь-цi таке, що в тiï брови налазили на хустку, а крива шия смикалась од страху: Гляди, не бреши. То, значить, наша княжна запродана в озеро? Дуже багата, кажеш? Золото й перли... Гой, божечку, та де ж вона на нашу голову... А мати ïï теж пiд водою? Нi? Чуло моє серце, що не здобрувати. Пороби ïй, голубко, я набавлю, що скажеш. Не осилиш? Яка ж ти в чорта... Бридка Надька осiклася, бо далi почула дещо цiкаве i мало не отетерiла вiд нетерплячки: щоб ославити княжну, треба було чекати Iвана Купала. Раïна прилетiла дощового ранку, гукнувши з рундучка паруб'язi, аби знайшов пана, але Збишек уже бiг до неï осмiхаючись, як святий . Вiн уже розкрив грiховнi руки для обiймiв, коли де не вiзьмись патлач Лютня, як став, так i затулив собою свiт. Пане, кiнь вороновi не товариш, але ж не клює його заживо. За що ж ви перебовтали життя моє? Коли вже дитину берете, спустiть же кров з мене, аби даром не шумувала! Збишек миттю перелицювався, наче меткий кравець, який ненароком спартачив добрий шмат. Вiн махнув Раïнi на дверi, а сам повiв Лютню в сад, нервово посмикуючи молоденькi вуса. Сто блiх у чуба! Притаскався в такий момент, недотумок! Пана тiпало вiд злостi, вiн геть скис i ладен був укусити Лютню. — То що хоче золотий майстер? — За що байстрюка однiмаєте, пане? Я, може, тiльки й людиною себе почуваю, як воно менi ручку на шию кладе! — Не заривайся, Лютне. Перебирайся й сам iз покриткою до маєтку, матимеш копiйку i ïство, а хлопець добре наставлення. Бо що ви дасте йому? — Що здужаєм. — Ей, хто-небудь, вина! — Не питець я з вами, пане. — То що ж так? — Летiв орел та й злапав десь пiвня. Несе його, кiгтями живiт прохромив i питається: Брате, чи не хочеш ти напослiдок напитися зi мною? Пiвень аж кукурiкнув на радощах, дума, мо', помилує. Спустилися вони, став пiвень над бурчаком i такоï наковтує, а орел тим часом продовбав йому спину i кров з нього смалить. — Остобiсiли твоï прибалачки! Кажи, що просиш? Бiльше ста карбованих дукатiв i левадки не дам. — Хлопця не займайте, пане! — Сто блiх у чуба! То чи ти сказився? — Коли не одлипнете, я до самого староства доберусь, я вам таку щербу заварю! — То сам же нею i вдавишся! Мiй байстрюк, дiйшло? Мiй, у клунi з нею наблудили. А то б нащо вiн менi здався? Лютня рушив наче пiдкопаний, роздавив у жменi суницi, назбиранi малому, пiдточуючись спотикаючись вибрiв на берег. I наче сказ ударив по ньому: вчепився в товсту вербу i кректав, ричав по-вовчому, доки не звалив. Збишек знайшов Раïну перевдягненою, зi снiжним соболем на руках. Вiн уже не вiдчував попереднього захоплення, хоч поïздка зробила з нею чудо: де й подiлися в'ялiсть i худорба, смолянi очиська так i тулились йому до щоки. — То де ви протинялися стiльки днiв? Замiсть того, щоб... — Любий, що ви собi дозволяєте? Збишек схаменувся i навпочiпки присiв коло дружини. Йому знов запахло рибою i жабуринням, i вiн згадав, що вiд повiйницi завше гостро пахло любистком. Вiн охряс, як загнiчене сiно. Грiх не над нею, бо це вiн перелюбствував. А хiба не має права? Он усi розгулюють, а вiн цiлий рiк нi з ким не плутався. Вже б скоро заглумили. А грiхи батюшка (надай ïм, боже, моцi) одпустять. Збишек ще пом'явся, похмикав. I чого воно коверзує? Пачулi розвiшало, а саме як рiска сидить. Дума, в огнепоклонство впаду. Дзуськи! Лишень змовкли його пiдбори, Раïна зiщулилась перепелям. Згадала мамину журу: Ой, дитино, замiж ходити — не узвар пити. Покорилася б, чи не все'дно земля, що пiд сонцем, що пiд водою. I нiхто б тобi навскоси словини не мовив. — Та ж, мамо, я нежива буду. Впнеться у мене волосiнь, учепляться п'явки i кровочку виссуть.—Не страхайся, буде хiба що трохи лоскiтно, а потiм легко-легко. Нiмфи вберуть як до вiнця, i ти будеш iз-помiж них царiвною.— Менi ще трiнечки б, мамо. Хай спiзнаю я всього на землi... У круглому дверному вiчку стримiло хиже око Бридкоï Надьки Вiзьми мене, мамо... В'ïлася покритка за Раïною, як сикавка. Ой, яка ти цибата! Ой, якi в тебе риб'ячi очиська! А коси — мов грива кобиляча! Збишек тiльки рукою махне, а скарати не велить. Йому винарня засупонила днi гiрше хуги в Рiздво, гiрше хвойди розпущеноï. Мнуть козаки ногами фрукт, а iншi цiдять, а ще деякi зливають у дiжки та заправляють i котять у погрiб. Чересло лягло до винарнi — покупцi плавом пливуть. Вiють чохлами поважнi князi, бряжчать срiбнячками чинодрали, несе шелихвiст останню шапчину — дадуть чи не дадуть. Гей, ратаю, кидай сошку! Що є краще вiд вина? Ми по кухлю, ми ще трiшки, Ми ще трiшки —та й до дна! Лящать на ослiнчиках бублейницi, свiтять жижками дiвки, од кислого духу чадiють i дохнуть оси. Збишек звихається коло ятки, його горобиний нiс киває на всi боки: То от так я! От так я! Раïна вже вкотре вечеряє сама. I що то за вечеря? Посидить при свiчах, погортає сонник, уломить шматочок для годиться. А то заманулося пирiжкiв iз гребенями. До них— а там горобенята запеченi. У кого ж розрадоньки шукати? У вiкно хiба що метелик удариться, а на обiйстi покритка халди розводить: упилася, через упряж стрибає, пiснi такi вивергає, що доброму чоловiковi й слухать не годиться. Набрело рiзьбярiв, горщечникiв, конокрадiв, пикатих шинкарiв хiхiтву справляти. Паливу на дорозi порозкладали, вогонь гогкає, а ïм смiшки. Раïна прилягла на постiль, i постiль ïй труною здалася. Де ж ти, пане хазяïне? Чи ж на те мене сватав, щоб косу розплести? По шибцi щось зашкарбутiло, потiм з'явилася волохата лапеща i заходилась одчиняти. Жiнка скрикнула, але тут же впiзнала слiпого Олешка. — Цю-цю,— приманив той соболя i роззирнувся.— Нiкого нема? — Бог милував. — Слухай, молодице, i не трясися, — захекано шепотiв чоловiк-мавпа.— Там, унизу, Надежда з ворожбинею раду радять — думають тебе зiллями запекти, бо ти буцiм вiдьмака. О, а од тебе й справдi лепехою пахне! — Нi, я вiтчимом проклята. — Тiкай, добра людино, перебудь десь тридцять лiт i один день. — I що? — I тодi з усього свiту налетить тля, обсяде мерзеннi тiла i сточить ïх, i не лишиться жодного, хто мiг би зобидити тебе. Вона заплющила очi i не ворушилась. Хай менi зараз присниться щось про маму або про тiтусю... Та скоро переконалася, що мавполюдина, покрита якимось мохом, не снилась, а все ще стовбичила, сопiла, обмацувала пiдвiконня, збираючись вистрибнути. — Куди ти? Я боюсь. — Вiзьми в руки щось живе й осмiлiєш. Тiкай! Раïна впала навколiшки перед iконами, як часом падають пiд стодолу селянки, обпаленi жнив'яним сонцем, майже нерухомо. Iкони проти мiсяця здались ïй сердитими. Молитва Раïни Попелом були слова тi, коли просилась я жить на землi. Бiс отверзав уста моï. Хай би нечисть виссала з мене кров i набилося тiло пiском. Хай би коси травицею стали i перцями руки. Хай би жили змотали вужi й замiсть сонця вербове корiння мене зiгрiвало. Хай жила б я, як тисячi нiмф, нiчия i свобiдна, як хвиля. О прийми мене, мамо, о знiми з мене, Боже, обручку! йду довiку збирати на днi голубi камiнцi... Вiдтак схопила на руки снiжного соболя i, задихаючись, по сходах дiсталася вниз, а далi вистрибнула через вiкно, i сад понiс ïï на легких руках, як билину. А вже бралося за пiвнiч. Затурканi селяни гули на вулицях, як хрущi, труснутi з дерева пустотливою рукою. Дiвулi наставили серед вулицi кропиви i стрибали, жалячи коричневi литки, ойойойокаючи. Парубота мулялась там же, пiдбочивши руки крильцятами та налепетуючи тiй, котра неполохлива: Чуй, Христинко, ходiмо по цвiт папоротi! А ти ж казала. Хi, боïшся, чи що? А хоч би й зайняв? Надкушене яблучко солодше. Дядьки й дiдугани цiдили журнi балачки, а декотрi, нажаблившись на останнiй грiш, перебовтували гульню. Наймитчуки неприкаяно снували попiдтинню, стидаючись лахiв. Дзвенiли молодицi, як мiцна перестояна трава, що ось-ось похилить голову i вже не пiднiме. Бридка Надька з Мазничихою колотили мiшанку, боязко позираючи на божницю та ҐорҐочучи заклинання, злобували: Гой, солодкий паночку, таж будете знати, кого пестували, таж хiба тепер вам очi позлипаються, коли не видiтимуть, як у нашоï княжни виросте риб'ячий хвiст i плавцi, як згубить вона рiч i тiльки булькатиме ротом. У Небесному будинку горiло триста свiчок i тридцять лампадок. Служницi всипали пiдлогу маковими пелюстками i цвинтарною землюкою, наставили очеретяних мiтел i зизували пiд дверима княжни. Та коли нарештi колотиво зготували, коли пришамали до дверей ворожки, щоб вилити на Раïну горня, у лице ïм дихнула порожнеча. Отакоï-о! Надежда-лицедiйка пiрхонула Мазничиху, а та перекинулась, i рогатi тут же поволокли ïï спаршивiлу душу. Нiхто не вiдав, куди запропастилась Раïна. Росиця пiдняла траву, де вона ступала. Хтось привiв упитого на смерть Олешка, i той, несамовито регочучи, повiдав збуреним прочанам, що панiйка другу свайбу справляє, десь-iнде вiнчається з водою. Збишек стояв бiля коляски, торочив своє сто блiх у чуба, обзивав усiх Туманами Iвановичами i прогрiбав дорогу. Надежда, схопивши в жменi плахiття, лупонула, на берег. Люд потяг за нею. Гоп-ля! Хай розступиться земля! Тiльки диво, тiльки диво, тiльки диво звеселя! Крик, гуд, вереск, спiв, свист, сопiння, тупiт. — Он-ондечки вона! — На плавнi стоïть, груддя несiть, палицями по нiй! — Хай нечисть виссе з мене кров... — Що то в неï на спинi блищить? — Луска! Луска, вона ж вiдьмака, рибиною стає, бий! — Хай коси травицею стануть... — Валяй вербу, зараз ми ïï дiстанем! — Хай жила б я, як тисячi нiмф... Гух-гух! — стогнали важкi сокири, але, перш нiж дерево шарахнуло, пiдскочив майстер Лютня з малим нехристом на руках i пiдпер стовбур. Верба шарахнулась навзнак. Натовп отетерiв на мить. Ану вгати його по потилицi за добре серце! Ану дай йому, братця! Лютня притис до грудей байстрюка, а правою рукою схопив кiлка, здоровенний, кошлатий, мов зацькований звiр, стояв особиною: Пiдходь, пiдходь, хоч одного скалiчу! Ту ж мить хтось млосно зойкнув, побрiв у воду, заклинателька репетнула: Ось воно, ось, добрi людоньки! А срiбен човник тихо плюскотiв до Раïни, весло, як рибина, поблискувало проти мiсяця. Лови, на заводi перепиняй! Шумнула осока, сколихнувсь очерет. Усi кинулись навперейми, але скоро вiдстали, тiльки майстер Лютня бiг i бiг — сильний, як вiл, i прудкий, як кiнь. Бачили, як Раïна простягла до нього руки, i як вiн перечiпався об щось на березi, падав i знову наздоганяв. Тiï ночi полопалися всi пуп'янки i зiв'яли квiтки, i листя осипалося з дерев, i навiть пролiтав снiжок, неначе пiсля Покрови.
НА СРIБНОМУ ЧОВНI


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация